- Укр
- Eng
Інтерв'ю молодого ученого, відомого популяризатора науки і блоґера, старшого наукового співробітника відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України кандидата фізико-математичних наук Антона Сененко.
«Наука – це найпрекрасніша в житті річ, що може статися з людиною», – переконаний молодий учений, відомий популяризатор науки і блоґер, старший науковий співробітник відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України кандидат фізико-математичних наук Антон Сененко. Про результати власних досліджень, необхідність широкої популяризації науки в суспільстві, а також про те, в яких умовах змушені працювати українські вчені (в тому числі наукова молодь) і чи є підстави сподіватися на поліпшення ситуації у вітчизняній науковій сфері, дослідник розповів в ефірі чергових випусків науково-популярної програми «Всесвіт» радіостанції «Голос Києва».
Донедавна А. Сененко працював у галузі нанотехнологій, зокрема сканувальної тунельної мікроскопії надтонких органічних плівок. На відміну від звичайних оптичних мікроскопів, можливості яких обмежені об’єктами з мікророзмірністю (тобто мільйонними частинами метра), сканувальний тунельний мікроскоп дає змогу розрізняти об’єкти, в тисячу разів менші (або ж нанорозмірні). Такі прилади надзвичайно потрібні вченим, які досліджують окремі атоми й молекули та конструюють із них певні об’єкти, наприклад одношарові плівки. Адже аби працювати з такими об’єктами, вчені мають їх бачити. Сканувальний тунельний мікроскоп у 1982 р. винайшли співробітники лабораторії компанії IBM у Швейцарії Ґерд Бінніг і Генріх Рорер, а вже 1986 року вони отримали за це Нобелівську премію в галузі фізики. Принцип роботи сканувального тунельного мікроскопа, дуже спростивши, можна порівняти із принципом роботи грамофона, – говорить А. Сененко. Грамофонна голка ковзає доріжками платівки й, потрапляючи в заглибини, підстрибує та відтворює звук. Надчутливе тонке вістря голки сканувального тунельного мікроскопа здатне фіксувати (оцифровувати) наявність атома, молекули, їхнього ансамблю чи структури навіть без фізичного контакту.
Дослідження в цій галузі належать до фундаментальних, проте вже зараз дають відчутний практичний ефект: їхні результати було застосовано в сучасній електроніці, де використовуються надзвичайно тонкі плівки, в тому числі органічні. «Речовина розміщується моношаром, тобто плівкою з одного шару молекул, – так, наприклад, як одним шаром укладається паркет на підлогу», – пояснив гість радіостудії. Це дає змогу мініатюризувати більшість компонентів сучасних гаджетів – рідкокристалічних комірок, пристроїв пам’яті, сенсорів – і покращувати їхні функціональні властивості. «Маленькі досягнення звичайних науковців, зрештою, дають великий ефект», – стверджує А. Сененко.
Але шлях від фундаментальних досліджень до практичного застосування може бути тривалим і зовсім непередбачуваним. Тобто вчені, звичайно, припускають, в якому напрямі використання їхніх результатів має перспективу, проте основне їхнє завдання – отримати нове знання, зробити відкриття або ж, навпаки, згорнути роботу за темою, якщо результат не підтвердив очікувань і дослідники помилися. Наприклад, у США вчені, які працюють у сфері фундаментальної науки, беручи участь у конкурсі на отримання грантів, інколи не мають права вказувати, який прикладний ефект передбачають. Їхній обов’язок – якісно виконати заплановану роботу, а не опікуватися одночасно і досягненням, і використанням результату.
А. Сененко прогнозує, що дослідження, в яких він зараз бере участь, згодом стануть підґрунтям для створення багатьох новітніх приладів, у тому числі світловипромінювальних. За його словами, в 1960-х рр. було відкрито явище світіння острівцевих плівок: наноострівцями, які наносилися на спеціальну підкладку, пропускали електричний струм, що спричинювало сяяння. Виходило так, що джерелом світла ставав об’єкт, якого навіть не видно неозброєним оком.
Іншим важливим напрямом застосування сучасних нанотехнологій є медицина. Так, тривають дослідження, в процесі яких учені намагаються з’ясувати придатність нанорозмірних частинок для адресного доправлення ліків. Такий спосіб транспортування медичних препаратів дав би змогу мінімізувати шкоду, якої людський організм зазнає у процесі терапії (наприклад, при застосуванні хіміотерапії до пацієнтів із онкозахворюваннями препарат цілеспрямовано знищував би пухлинні клітини, не впливаючи на здорові).
А. Сененко також зізнався, що на даний момент найкращим своїм досягненням вважає відкриття методів візуалізації сумішей фулеренів і димеризації молекул гексадецилборної кислоти (йдеться про вивчення поведінки молекул вказаної кислоти при нанесенні на певну підкладку). Ці роботи важливі для каталітичної хімії, а також фізики поверхні та хімії поверхні.
Попри те, що дослідження в галузі нанотехнологій в Україні проводяться, вітчизняна інфраструктура для цих робіт, фактично, не розвивається, – говорить А. Сененко, – а держава демонструє майже цілковите нерозуміння ролі науки для суспільства й національної економіки. Експерти Європейської Комісії, які минулого року здійснювали оцінювання науково-технічної сфери нашої країни, були здивовані, що наука в Україні досі остаточно не деградувала, що було б цілком логічно – зважаючи на її катастрофічне недофінансування, котре, як мінімум, вдесятеро менше, ніж прийняте в цивілізованому світі (0,17% ВВП замість 2–3% ВВП), і навіть те, що передбачено нормами Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Централізовану закупівлю новітнього обладнання припинено: якщо у США, Японії, країнах Європейського Союзу воно оновлюється в середньому кожні 5 років, то чимало вітчизняних науково-дослідних установ користуються приладами, сконструйованими ще в 1970–1980-х рр. Використання відносно нового наукового обладнання є, радше, винятком, ніж правилом. Упродовж останніх чверть століття наукова сфера України забезпечувалася за залишковим принципом, проте з 2014 року спостерігається різке погіршення її стану. Вчені найпродуктивнішого – середнього – віку, як і в кризових 1990-х рр., масово полишають країну в пошуках кращих місць для реалізації свого творчого потенціалу або змінюють сферу діяльності та переходять у приватний бізнес, часто не пов’язаний із наукою. Через це вже вдруге в історії незалежної України утворюється віковий лаг (розрив), оскільки залишаються вчені дуже поважного віку та зовсім юна молодь. Якщо найближчим часом зміни не відбудуться, то вже зовсім скоро нікому буде виховувати наукову зміну, а наукові школи зникнуть. З іншого боку, за таких обставин, посилиться тенденція до відпливу мізків зі ще більш раннього віку: вже тепер молодь від’їжджає за кордон не так після закінчення аспірантури, як у магістратурі, а подеколи – й під час навчання на бакалавраті. Зростає також кількість осіб, які відразу обирають зарубіжні університети. Молодь, котра все ж залишається в українській науці, з часом однаково замислюється про зміну сфери діяльності або країни проживання. Адже гранти для талановитих молодих дослідників – мізерні (особливо з огляду на потребу в закупівлі за кордоном обладнання й реактивів, практично жодні з яких не виробляються в Україні), а заробітної платні наукового працівника недостатньо навіть для задоволення мінімальних людських потреб – про створення та забезпечення молодої сім’ї навіть не йдеться. Тим більше, що в останні роки науковців багатьох академічних установ переведено на режим неповного робочого часу (найчастіше це 4-денний робочий тиждень – у кращому випадку). Шансів отримати власне житло майже немає, умови проживання у гуртожитках переважно залишають бажати кращого. Власне, загальна картина демонструє повільне вмирання науки в Україні. Погіршують цей стан заяви чиновників щодо необхідності скорочення бюджетних витрат за рахунок зменшення фінансування науки. Як наголосив А. Сененко, наша держава і справді зіткнулася з безпрецедентними викликами, проте це зовсім не означає, що вона може дозволити собі зруйнувати надбання, яке потім неможливо буде відновити. Натомість захист науки є для держави не лише справою честі й престижу, а й питанням виживання: результати роботи дослідників слугують, з одного боку, розвитку національної економіки, а по-друге, зміцненню національної безпеки й оборони, що нині для України надзвичайно актуально. «Наука може допомогти армії. Військо не стане боєздатним на світовому рівні, якщо не впроваджуватимуться нові розробки, нові технічні рішення. Ми не зможемо наздогнати розвинені країни, стати «східноєвропейським тигром» за рахунок збільшення посівних площ або випуску металу – тільки новітні технології. Саме вони дають найбільшу додану вартість. Ми [вчені] на цьому наполягаємо», – підкреслює А. Сененко. На його думку, все ще не пізно припинити деградацію науки: «Я вірю, що колись в Україні настане час, коли ситуація стабілізується й наші науковці почнуть повертатися. Є подібні приклади в європейських країнах. Коли в Польщі проводилися болісні та важкі реформи, багато вчених виїхало. Але на даний момент вона вже здатна забезпечувати своїх науковців на досить пристойному рівні. Так, зарплати там усе ще менші, ніж у Західній Європі. Але вдома краще. Звісно, не можна себе цим заспокоювати, бо для того, щоб люди в майбутньому повернулися, для них уже зараз потрібно готувати умови, належне, комфортне середовище – змінювати законодавство, створювати сприятливий інвестиційний клімат… На це підуть десятки років».
Водночас, зауважує А. Сененко, виїжджати за кордон для науковця – природна потреба й обов’язок, незалежно від того, чи планує він там потім залишитися. Адже наука – інтернаціональна, і з точки зору потреб людства не так важливо, де й ким було досягнуто того чи іншого вагомого результату. Спілкування та співпраця з іноземними колегами, обмін досвідом є важливою передумовою професійного зростання вченого, якими б якісними не були знання й навички, отримані ним на Батьківщині.
А. Сененко також розповів, що до популяризації науки його спонукали заклики, які лунали в українському інформаційному просторі й переконували громадян у зайвості витрат на проведення досліджень: «Вони [науковці] багато чого знають, розуміють, як розвивалася цивілізація і чого людям вартувало кожне відкриття – електрична лампа, струм у розетці і багато іншого. Проте більшість людей такими речами не цікавиться та вважає, що все це виникло «на порожньому місці». Люди не розуміють, навіщо потрібен великий адронний колайдер, вивчення гравітаційних хвиль або властивостей якихось молекул. Тому головне завдання популяризації – донести до громадян думку про те, що все, чим вони користуються в повсякденному житті, – це надбання науковців минулого, а науковці сьогодення працюють на майбутнє. Інколи це – відкладений у часі процес». Оскільки українське суспільство донедавна було майже не поінформованим щодо здобутків вітчизняних учених, а наукова журналістика в нашій країні все ще перебуває в зародковому стані, активні науковці перебрали на себе роль популяризаторів. Ось уже кілька років вони на волонтерських засадах регулярно виступають із науково-популярними лекціями і пишуть науково-популярні статті, демонструють експерименти та проводять екскурсії, коментують актуальні події (в тому числі й наукові) українським ЗМІ, – оскільки відчувають свою соціальну відповідальність і точно знають, що без науки України як держави не буде:«Науковці взагалі дуже цікаві люди – заради справи свого життя вони йдуть на величезні жертви».
«Науковцями стають через допитливість, бажання пізнати незвідане, побачити чи розрахувати те, чого ніхто до тебе ще не зробив, стати єдиним із семи мільярдів людей, хто першим дізнався щось нове й може про це розповісти іншим. Вир наукового пошуку захоплює. Це цікаво. Жодна інша робота вже не задовольнить моїх амбіцій, бо оце таїнство пізнання нового незрівнянне ні з чим іншим на світі. Поєднання своєї долі з наукою приносить справжнє задоволення», – стверджує А. Сененко.
Прослухати аудіозапис радіопередачі: Частина 1 Частина 2
За матеріалами статті із офіційного сайту НАН України.