24 Mar | 2021
«Блаженна людина, що пробу перетерпить» (Як. 1.12) (до 150-річчя Агатангела Кримського)

Нинішня розповідь про титана україн­ської науки – вченого-поліглота, орієнталіста-сходознавця, письменника, історика української мови та літератури, дослідника фольклору, співзасновника і дійсного члена ВУАН та НТШ Агатангела Кримського.

Ім’я його оповите нині славою у наукових колах і малознане широкому загалові.

Вже сам той факт, що Агатангел Кримський володів 56-ма мовами, був чудовим перекладачем з багатьох мов іранської і тюрк­ської мовних груп засвід­чує, що ця постать унікальна в історії української науки.

Справді, доля людини значною мірою визначається морально-етич­ним підґрунтям, якого вона тримається. У цьому можна вкотре переконатися, озна­йо­мившись з історією Національної академії наук України і постатями вчених, які стояли біля першопочатків її заснування.

Уже на першому установчому засіданні Спільного зібрання УАН, 27 листопада 1918 року, таємним голосуванням було обрано одноголосно президентом УАН Володимира Вернадського, і Агатангел Кримський так само успішно був обраний неодмінним секретарем. Світового рівня орієнталіст був тоді в апогеї своєї наукової слави.

Нагадаємо, що орієнталістика або сходознавство – наука, що вивчає історію, економіку, літературу, етнографію, мистецтво, філософію, пам’ятки мате­ріальної і духовної культури народів Азії та Африки...

Найзначнішими сходознавцями в кінці XIX – на початку ХХ століття були Іван Срезневський, Агатангел Кримський, Марин Дринов...

В Україні орієнталістика почала широко розвиватися у 1920 році, і її розвиток у ВУАН пов’язаний саме з діяльністю Агатангела Кримського.

Але у 1931–1933 роках всі установи, що бодай якось були пов’язані з орієнталістикою, ліквідували, співробітників ув’язнили або заслали... Крим­ському було заборонено друкувати написані ним монографії, і лише з 1939 року дозволено мати аспі­рантів зі сходознавства. Між ними був відомий тюрко­лог-ісламіст Омелян Пріцак.

Саме професор Гарвардського університету Омелян Пріцак написав чудову розвідку про свого вчителя Агатангела Кримського до 120-х роковин його народження. Вона була опублікована в щорічнику «Наука і культура», випуск 25, за 1991 рік.

Дещо з історії славетного роду Кримських.

Ще в 1698 році у Мстиславлі на Волині (територія Могилівської області Білорусі) оселився кримський втікач – татарський мулла, прийняв християнство, одружився з місцевою жінкою – і з цього роду пішли цікаві родини: Куторги і Киримли (тобто Кримські – у перекладі з тюркської).

«Найкращий кримський подарунок Україні», як зазначив Омелян Пріцак, – Агатангел Юхимович Кримський – з родини вчителя історії та географії Євфимія Кримського та його дружини, литов­ської польки Аделаїди Сидорович, які приїхали з Білорусі.

Агатангел Кримський народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волин­ському. Після народження сина батько переїздить до Звенигородки над Тікичем, неподалік Києва, будує там дім і відтепер сім’я Кримських стало осіла на українській землі.

Сина, який умів читати з трьох з половиною років, у п’ятирічному віці віддали до «Городського училища», де він пробув наступних п’ять років. Дуже багато читав: у батька була чимала бібліотека. Це призвело до часткової втрати зору ще на 12-му році. Коли йому було 10 років, його віддали до протогімназії у місті Острозі на Волині, де жила сестра батька. Тут теж була велика бібліотека, з якої хлопець не виходив.

У 1881 році його переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера. А вже через рік він навчається у відомій на всю Україну колегії Павла Ґалаґана.

У листі до львівського професора української літератури Омеляна Огонов­ського Агатангел Кримський пише: «Мабуть, Ви не відаєте, що таке колегія Ґалаґана, тим-то я позволю собі сказати про неї два слова. Це дуже невеличка школа, “закрита” (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі ученики з 4-ої кляси гімназіальної по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й до науки; виробляється навіть жадність до знання. Іменно такий вплив мало на мене колегіальне навчання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький – людина, що її вплив я й далі на собі відчуваю...»

Вже тоді Агатангел Кримський прийшов до усвідомлення україн­ськості. «Кожнісіньку вольну від “офіціяльних” занять часину я присвячував Україні, – пише він у листі до Грінченка. – Перша ознака національності є мова. Я нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі я знайомився з нашою літературою... кинувся до літературної праці: перекладав, писав оригінальні твори...

У мене чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоро­сійському) непомітно і поступово виробилися свідомі національні переконання.., коли я прочитав передмову Михайла Драгоманова до повістей Юрія Федьковича: “...мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом – і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одсвіту на мої мучительні сумніви, і от я жадібно ухопився за українство”».

З Михайлом Драгомановим у Агатангела Кримського були дуже непрості взаємини. Так, коли в одній із своїх статей Драгоманов висловився з недооцін­кою значення національної справи та національної мови, то юнак написав до львівського журналу «Правда» рецензію, що закінчувалася запитаннями: «Тепер я Вас питаю, яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности (між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тім в “общем русском море”? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви можете дати на це пораду (та, Бога ради, не загальними фразами, а точно!), тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої подяки, нічого

не скаже».

А далі: «Нам же одібрано усякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою, то вже є злочин; нашій нації – гірше, ніж усім іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ – придбати собі хоч первісні права, хоч право на мову, бо без неї неможлива ж просвіта нашого дорогого нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде осві­чувати народ і впливати на народ – тоді й народ може статися помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи народної маси – хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція?..»

Які актуальні для сьогодення України слова! Агатангел Крим­ський все-таки пізніше високо оцінить велич Драгоманова. У некролозі він напише: «На мою думку, смерть Драгоманова – це таке велике горе, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти».

Своє навчання Кримський продовжив у Лазаревському інституті східних мов у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх дипломатів та політиків. Наука тривала три роки. Хоч як зваблювали після закінчення інституту талановитого юнака до Санкт-Петербурга, Агатангел Кримський залишається у Москві. Він продовжує навчання у Московському університеті на історико-філологічному факультеті, який успішно закінчує у 1896 році.

Коли помер професор русько-української філології Львівського університету Омелян Огоновський, доктори Кониський і Барвін­ський пропонують Агатангелу Кримському обійняти цю посаду. Але він отримав від Лазарев­ського інституту стипендію на два роки: один рік – на студії в одному із західноєвропей­ських університетів, другий – на перебування в арабських країнах, і змушений був відмовитися від Львівської кафедри.

Цікаво зауважити, що Лазаревський інститут східних мов у Москві був започаткований в 1815 році на кошти багатої вірменської родини Лазарян (Лазаревих). Там викладалися арабська, перська, турецька, вірменська, азербайджанська і грузинська мови. З 1919 року – це Вірменський інститут, а з 1921 року – Московський інститут сходознавства.

Отож у 1896-98 роках Агатангел Кримський перебуває у Сирії і Лівані.

З 1898 року він стає доцентом, а з 1900 аж до 1918 року – професором арабської філології й історії Сходу в Лазаревському інституті східних мов у Москві. За цей час написав капітальні праці з історії та літератури: «Історія арабської літератури», «Історія пер­ської літератури», «Мусульманство і його будучність», опублікував понад 500 статей з історії мов, літератури, етно­графії народів Близького і Середнього Сходу.

Вирішивши остаточно справу своєї національної приналежності як україн­ської Агатангел Кримський з пошаною ставився до бать­ківщини своїх предків.

Чи не в єдиному огляді кримськотатарської літератури у 1930 році він напише: «Історія нового кримськотатарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року, здавна знайомий був з патріархом крим­ського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайом­ства з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб’єктивності, не міг чогось недооцінити».

Тут якраз доречно додати, що були у Агатангела Кримського близькі знайом­ства з багатьма вченими Сходу: зі співробітником Гаспринського Ісмаїлом Лемановим, татарином Османом Акчокраклі, який видав український переклад поеми про походи Богдана Хмельницького у 1648 році, складеної Джан Мухамедом, зятем Туган-бея. Часто спілкувався з кримським вченим, поетом Бекіром Чобан-заде; з поетом Абдуллою Лятіф-заде; ісламістом Якубом Кемалем. Майже всіх цих діячів культури і науки в трагічні часи 1934-37 років було знищено.

У 1918 році відкрилася можливість творити для України. На запро­шення Вернадського Агатангел Кримський повертається до Києва і стає одним із організаторів ВУАН і її першим неодмінним секретарем, фактично керівником, доклавши багато зусиль для розбудови ВУАН і особливо її історично-філологічного відділу.

Вернадський і Кримський стали друзями на все життя. Обоє драгоманівці, висококласні фахівці перейнялися однаковою турбо­тою про українську науку. Пізніше, вітаючи Кримського із 70-літтям, Вернадський напише: «Дорогий друже! Підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. (Згадаймо, що на той час Вернадському було вже 78 років. – авт.) Загалом підсумок – один єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною мовою, які передав мені мій батько з дитинст­ва. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях взяв найактивнішу, до певної міри провідну участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала. І ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи – наша спільна з Вами справа...» (Сарбей В. Вісник АН УССР, 1971, ч. І, с. 96).

Творче життя Агатангела Кримського надзвичайне. Як орієнталіст Крим­ський є автором цінних наукових праць щодо ісламу, історії та літератури арабів, турків і персів. Ось лише невеликий перелік його фундаментальних праць: «Історія мусульманства» (1904–1912), «Історія арабів і арабської літератури світської і духовної» (1911–1912), «Історія Персії та її письменства» (1923), «Хафіз та його пісні» (1923), «Перський театр» (1925), «Історія Туреччини та її письменства» (4 томи). Зазначимо, що до студій з історії україн­ської мови спонукали виступи багатьох російських вчених, зокрема Олексія Соболев­ського.

Академік Петербурзької академії наук з 1900 року Олексій Соболевський у визначенні походження й розвитку української мови та її місця серед інших слов’янських мов виступив з позицій росій­ського історика Михайла Погодіна, розглядаючи українську мову як наріччя російської. Свої докази він будував однобічно, не завжди критично вивчаючи староукраїнські тексти.

Отож Агатангел Кримський написав три полемічні статті: «Філологія і погодінська гіпотеза» (1904), «Непевні критерії для діялектологічної клясифікації староруських рукописів» (1906), «Древнекиевский говор», «Украинская грамматика». Пізніше Кримський підсумував свої погляди в статті «Україн­ська мова, звідки вона взялася і як вона розвивалася», вміщеній у «Нарисах з історії україн­ської мови» Шахматова і Кримського (1922).

Агатангел Кримський брав також активну участь у творенні словників української мови, впорядкуванні правопису, був редактором першого тому «Академічного словника».

Тут треба зазначити, що Агатангел Кримський відомий і як письменник (псевдонім А. Хванько). Він написав три збірки «Пальмове гілля», що є перлинами українського ліричного генія; роман «Андрій Лаговський» (1895–1905), крім того, збірки «Повісті і ескізи з українського життя», «Бейрутські оповідання», «Знадоби для життєпису С. Руданського» та багато інших.

Кримський був загалом далекий від політики. На першому плані – наука! Дивовижно, як багато працювала ця, поза сумнівом, велика людина, закохана в науку. Але настали трагічні роки. І хоча 3 травня 1928 року члени Академії одноголосно переобрали Агатангела Крим­ського на неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на посаду. Наступ­ного року він змушений був залишити і посаду голови Історично-філологіч­ного відділу. Арештовують академіка відділу Сергія Єфремова як голову неіснуючої, так званої націоналістичної організації «Спілка визволення України». Ліквідовують усі сходознавчі установи, всіх діячів кримської літератури та науки. Самого академіка не знищили фізично, його почали нищити морально, він стає «опальним академіком», остання його наукова праця в УАН вийшла в 1930 році, в нього відібрали аспірантів.

Ось як описує тодішнє становище академіка Кримського дружина другого президента УАН академіка Миколи Василенка Наталя Полонська: «Крим­ський тяжко терпів від такого становища, до того ж він матеріально бідував. Все, що можна було, він висилав до Звенигородки, де жив його прибраний син Микольцьо (син Миколи Левченка) з мамою, улюблена сестра Маша та брат Юхим з родиною, а сам обмежувався одною стравою в академічній їдальні і дбайливо загортав шматок хліба, який видавали там до обіду, і ніс додому. Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі».

І все ж знадобився Агатангел Кримський в часі, коли приєднали Західну Україну зі Львовом до Радянської України. Його тоді посилали до Львова як живий доказ високого рівня радянської науки. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він друкував свої українські літературні твори, там колись жив його близький друг Іван Франко, у якого він часто бував. Йому влаштовують гучне всенародне відзначення 70-ліття. 15 січня 1941 року нагороджують орденом Трудовою Червоного Прапора.

Але вже через півроку, 20 липня 1941 року академіків Агатангела Крим­ського і Кирила Студинського безпідставно заарештували і, звичайно, пригадали СВУ. Доля останнього й досі невідома.

Мабуть, жоден політичний процес в Україні не викликав таких суперечливих реакцій, як харківський суд над Сергієм Єфремовим і 44 найвизначнішими членами Спілки визволення України 1930 року. Комуністична пропаганда подавала цей процес як перемо­гу соціалістичного правосуддя над буржуазним націоналізмом. На за­ході його вважали незаконною розправою над інако­думством, до того ж погляди на СВУ діаметрально розходилися: одні вважали її нелегальною організацією, спрямованою на відновлення незалеж­но­сті України, інші – вигадкою Державного політичного управлін­ня, спрямованого на фізичну ліквідацію української творчої еліти.

Хай там як, Агатангел Юхимович Кримський разом з кращими представ­ни­ками еліти потрапив у м’ясорубку НКВС. Його відправили до в’язни­ці в далекий Казахстан. Там він і загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 року

в місті Кустанай.

Великого українського вченого було реабілітовано у 1957 році, але де могила Агатангела Кримського – не знаємо і чи знайдемо, щоб його останки пере­везти у землю України, яку він безмежно любив. Немає і будинку на Мало-Підвальній, число 3, де він жив на 5-му поверсі. Ось така доля великої Людини, великого вченого світової слави, скаліченого режимом. Агресивні безбожники в поході проти істини кожну людину випробовували на моральну стійкість і багатьох розтоптували. Вистоювали ті, хто ніс у собі релігійні основи життя. Не піддавався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу Агатангел Юхимович Кримський.

Він назавжди залишиться не лише Людиною Світу, але й великим сином українського народу.

Василь Шендеровський

Література:

  1. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович. Париж–Нью-Йорк: Молоде життя, 1959. Т. 3. С. 1184.
  2. УРЕ. Київ. 1980. Т. 5. С. 520.
  3. Пріцак О. Про Агатангела Кримського у 120-ті роковини наро­дження // Наука і культура. Київ. 1991. Вип. 25. С. 103–120.
  4. Ільєнко І. Хватальна евакуація // Літературна Україна. 1990. 25 жовтня.
  5. Сарбей В. Вісник АН УРСР. 1971. Ч. 1. С. 90.
  6. Борисенко В. Агатангел Кримський – організатор і дослідник української етнології // Нариси з історії української етнології 1920-30-х років. Київ: Центр українознавства КНУ ім. Т. Шевченка, 2002. С. 22–26.
  7. Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. У 4 т. Київ: Рада, 2003. Т. 1. С. 155–163.

Статтю підготовлено за матеріалами нарису
в книзі «Вчені України у світовій науці»
(Київ: ВД «Простір, 2019, С. 369-375).