29 листопада 2017 року виповнилось би 90 років Юрію Григоровичу Птушинському.

У 1951 р. він закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка і вступив до аспірантури Інституту фізики АН УРСР. Вся подальша трудова біографія Юрія Григоровича, аж до його кончини в 2014 році, нерозривно пов’язана з нашим інститутом. Маємо слушну нагоду для того, щоб оглянути життєвий шлях і творчий доробок цієї заслуженої людини.

Зрозуміло, що тим, хто народився в 1927 році і прожив усе життя в Україні, довелося побачити багато трагічних подій – голодомор і страшний політичний терор 1930-х років, кровопролитну війну і важкі повоєнні роки. У 1951 р. Хрещатик ще лежав у руїнах, а наш інститут працював до 1953 р. у тісних приміщеннях на колишній вулиці Чудновського (нинішній Терещенківській). Проте фізика була тоді дуже привабливою для молоді, в ній було щось надзвичайно важливе і навіть таємниче.

Науковим керівником аспіранта Ю.Г. Птушинського був член-кореспондент АН УРСР, професор Наум Давидович Моргуліс, який ще в передвоєнні роки став відомим в СРСР і навіть за кордоном спеціалістом у галузі емісійної (тоді говорили «катодної») електроніки і електровакуумних технологій. Ця галузь у ті часи мала, без перебільшення, стратегічне значення. Адже вся радіотехніка і електроніка, не тільки побутова, але й військова, була заснована на використанні різноманітних електронних ламп, електронно-променевих трубок, фотоелементів, електронних помножувачів.

У всіх цих приладах ключову роль відіграють джерела електронів – катоди, від яких вимагається висока економічність і надійність тривалого функціонування. Цим вимогам якнайкраще відповідають оксидні катоди. Вони є досить складними об’єктами і з’ясування процесів, що в них відбуваються, затягнулося на півстоліття, аж поки не були винайдені придатні для цього методи досліджень. Юрію Григоровичу було доручено вивчити явища, що відбуваються на межі між оксидним шаром і металічною підкладкою, на яку він нанесений, і можуть суттєво впливати на строк служби катодів. Ю.Г. зробив це за допомогою метода мічених (радіоактивних) атомів. Цей же метод він застосував для того, щоб довести, що коефіцієнт конденсації металу на металі дорівнює одиниці. Після успішного захисту кандидатської дисертації в 1954 р. він отримав завдання досліджувати хімічні реакції, що відбуваються при адсорбції кисню на тугоплавких металах. То вже була проблема з галузі фізики і хімії поверхневих явищ. На початку 1950-х років ця область одержала потужний поштовх у своєму розвитку. Саме тоді було винайдено технології отримання надвисокого вакууму, коли тиск газу є нижчим від 10-9 мм рт. ст. Це вперше дало можливість досліджувати поверхневі явища в гарантовано чистих умовах, позбавляючись від неконтрольованого впливу «залишкових» газів у вакуумній камері. Співробітники відділу і кафедри Н.Д. Моргуліса в Інституті фізики і КДУ були одними з перших (якщо не першими) в Радянському Союзі серед тих, хто освоїв технології одержання і вимірювання таких тисків.

В 1957 р. мене, тоді студента 5-го курсу радіофізичного факультету КДУ, направили в Інститут фізики для виконання дипломної роботи під керівництвом Юрія Григоровича. Пам’ятаю, що я вперше побачився з Ю.Г. 17 січня 1957 р. Юрію Григоровичу на той час ледь виповнилося 29 років, але він був уже досвідченим експериментатором, кандидатом фіз.-мат. наук. Він доручив мені досліджувати адсорбцію кисню на вольфрамі. Довелося мені терміново освоювати нову для мене техніку надвисокого вакууму (до того я спеціалізувався на кафедрі радіофізики). Курс «молодого бійця» під керівництвом Ю.Г. я пройшов досить швидко і отримав доручення використати так званий метод спалаху для визначення кількості адсорбованого на поверхні кисню. Метод полягає в тому, що вимірюється підвищення тиску після різкого нагрівання підкладки і спричиненої цим десорбції адсорбованих частинок. Не буду вдаватися в подальші деталі, але результати моїх дослідів показали, що метод спалаху є непридатним для вивчення адсорбції кисню через те, що кисень десорбується в дуже активному атомарному стані і миттєво адсорбується на стінках приладу (в моєму випадку це була скляна лампа), не даючи стаціонарного підвищення тиску. Стало ясно, що при вивченні адсорбції активних газів необхідно застосовувати так звану прямопролітну мас-спектрометрію.

Детальніше розповім про це трохи нижче, але особисто я в подальшому вже не брав участі в дослідженнях адсорбції газів. Після захисту дипломної роботи і закінчення КДУ в 1957 р. я отримов призначення на посаду інженера в Інститут фізики, де мене взяв під своє безпосереднє керівництво Н.Д.Моргуліс і доручив мені займатися перетворенням теплової енергії в електричну за допомогою термоемісійних діодів, наповнених парою цезію. Ця тематика стала надзвичайно актуальною на початку 1960-х років. Основним «гравцем» у таких перетворювачах є цезій, що адсорбується на катоді і аноді, компенсує об’ємний заряд електронів та завдяки цьому дозволяє на порядок підвищити коефицієнт корисної дії. У своїй подальшій роботі я вже вивчав лише адсорбційні системи «метал-на-металі», тобто напрями наших з Юрієм Григоровичем досліджень дещо розійшлися.

А тим часом Юрій Григорович разом зі своїм спіробітником Борисом Олексійовичем Чуйковим створили унікальний надвисоковакуумний прямопролітний мас-спектрометр, який дозволив остаточно довести, що при малих ступенях покриття поверхні тугоплавких металів кисень десорбується в атомарній формі. Цим було поставлено крапку у тривалій дискусії киян зі співробітниками Ленінградського фізико-технічного інституту им. А.Ф.Іоффе.

Спочатку прилад був цільноскляним, і при його виготовленні свою неперевершену майстерність показав наш склодув-віртуоз Абрам Соломонович Карп. Навряд чи ще десь у світі була виготовлена подібна складна експериментальна лампа (як за габаритами, так і за складністю внутрішньої металевої «начинки»). Принаймні мені такі факти невідомі, та й здивування і захоплення наших закордонних колег, що оглядали цей прилад, підтверджує це. Експериментальній зразок, на якому адсорбувався кисень, розміщувався посередині великого скляного балона. На його стінки неперервно напилювалася плівка титану, а сам балон занурювався в дьюар з рідким азотом. Чистий титан є дуже активним металом і міцно зв’язує молекули газів, які потрапляють на його поверхню.

Таким чином вдається позбавитися від появи в об’ємі приладу продуктів вторинних реакцій, що могли б утворитися внаслідок взаємодії частинок, десорбованих зі зразка, з молекулами газів, які присутні на внутрішніх стінках скляного приладу. Тим самим реалізується режим так званої «чорної камери». Деякі десорбовані частинки потрапляють безпосередньо на вхід мас-спектрометра, який і аналізує їх хімічний склад. Це були дуже складні і трудомісткі експерименти. Слід додати, що перед їх початком лампу необхідно було відкачати до надвисокого вакууму, а це вимагало надзвичайно ретельного знегажування і металевих деталей всередині балона, і самого балона. Процес відкачування міг тривати тижнями, а зіпсувати такий прилад можна миттєво – наприклад, необережно перегрівши сам зразок чи якусь дротинку, або ж у тому випадку, коли металеві деталі були змонтовані недостатньо надійно і щось там відвалилося.

Цей прилад був успішно виготовлений і довго бездоганно служив для вимірювань. Враховуючи його величезні, як для скляних вакуумних ламп, габарити, його в лабораторії почали називати «Аполоном» (під враженням від вигляду великого російського-американського космічного корабля «Аполон», запущеного саме в той час). Ю.Г.Птушинський і Б.О.Чуйков одержали на ньому велику кількість унікальних результатів, які були опубліковані в міжнародному журналі «Surface Science», найпрестижнішому в світі для спеціалістів, що досліджують фізику і хімію поверхонь. Автори дістали з-за кордону безліч запитів з проханням надіслати відбитки цієї статті, що було в ті роки рідкісною подією для радянських вчених. Стаття і тепер цитується як класична робота, що зробила суттєвий прорив у методиках досліджень одсорбійно-десорбційних процесів при взаємодії газів з поверхнею твердих тіл. Це є особливо актуальним у випадках, коли тверде тіло перебуває в агресивному середовищі і десорбція може супроводжуватися руйнуванням поверхні. Згодом Юрій Григорович і Борис Олексійович реалізували режим «чорної камери» в цільно-металевій установці, яка має ще значно більші габарити і «начинена» великою кількістю експериментальних методик. Вони майстерно сконструювали її з деталей, що виявилися непотрібними в московському Науково-дослідному інституті вакуумної техніки. У цій установці є можливість реалізувати режим молекулярного пучка при адсорбції газів; охолоджувати експериментальні зразки до температури рідкого гелію, а отже вивчати не лише хемосорбцію, а й фізадсорбцію; виконувати програмовану термодесорбцію; досліджувати атомну структуру адсорбованих плівок і з’ясовувати її зв’язок з енергетикою адсорбції та латеральною взаємодією адсорбованих частинок; одержувати детальну інформацію про корозійну десорбцію, в ході якої десорбовані молекули містять в собі атоми підкладки, тобто спричиняють її руйнування. При тому процес вимірювань комп’ютеризований. За комплексом своїх можливостей ця установка є унікальною у світі. Приємно, що вона й досі справно функціонує.

Одночасно з вивченням кінетики адсорбції і десорбції газів Ю.Г.Птушинський розпочав разом зі своїми аспірантами О.А.Панченком і З.В.Стасюком дослідження впливу адсорбованих шарів на електропровідність підкладок. Ідея полягала в тому, щоб на основі відповідних вимірювань дістати інформацію про електронний стан адсорбованих частинок. Припускалося, що коли вони перебувають на поверхні у вигляді позитивних іонів, то це означає, що вони віддають підкладці електрони своєї валентної оболонки, і провідність підкладки має зростати. Якщо ж частинки адсорбуються у вигляді негативних вонів, то ефект має бути протилежним. Насправді, як згодом з’ясувалося, механізм впливу адсорбованих шарів на провідність підкладок є значно складнішим. Однак перші досліди, в яких підкладками були тонкі металічні плівки, підштовхнули експериментаторів до того, щоб дослідити це цікаве явище в інших умовах: на масивних монокристалах, при низьких температурах, у присутності магнітних полів та ще й з паралельним дослідженням атомної структури адсорбованих плівок. Ці експерименти виконали вже учні Юрія Григоровича – О.А.Панченко, П.П.Луцишин, С.В.Сологуб, Т.М.Находкін, А.А.Харламов та інші. В результаті сформувався оригінальний науковий напрям, в якому поверхня дуже «лагідно» зондується електронами провідності підкладки, що мають теплову енергію і дають змогу отримати унікальні знання про механізми розсіювання цих електронів, зокрема про вплив на них геометрії поверхні Фермі.

Щоб продовжити розповідь про діяльність Ю.Г. і мою співпрацю з ним, я мушу описати тут деякі подробиці своєї службової біографії. Після того, як я завершив свої експерименти з термоемісійними перетворювачами енергії, Н.Д.Моргуліс круто змінив напрям моїх досліджень і доручив мені освоїти метод польової іонної (тоді говорили – «автоіонної») мікроскопії. Це було в 1959 р., коли я вступив до Наума Давидовича в аспірантуру без відриву від виробництва. Нагадаю, що в такому мікроскопі, винайденому Ервіном Мюллером у 1955 р., можна безпосередньо спостерігати, з атомним розділенням, поверхню кінчика дуже гострого вістря. У 1960 р. я побудував такий мікроскоп у цільно-скляному варіанті і став одержувати зображеня вольфрамових вістер. Однак скоро з’ясувалося, що в сильних електричних полях (~108 В/см) вістря дуже часто руйнуються, після чого кожного разу доводилося виготовляти новий такий прилад, а це дуже тривала і трудомістка процедура. У 1961 р. Наум Давидович звільнився з Інституту физики і повністю зосередив свою наукову і викладацьку роботу в КДУ. Формально він залишився моїм науковим керівником, але контакти з ним стали поодинокими. Та й я, займаючи посаду інженера, повинен був брати участь у виконанні робочих планів відділу фізичної електроніки ІФ. Завідувачем цього відділу після Н.Д. став член-кореспондент АН УРСР Петро Григорович Борзяк. Оскільки в ході експериментів з термоемісійними перетворювачами я мав справу з адсорбованими плівками електропозитивного елемента – цезію, а системами цього типу у відділі займався Володимир Михайлович Гаврилюк, було вирішено приєднати мене до його групи. Володимир Михайлович, колега і товариш Юрія Григоровича, був яскравою, талановитою людиною і постійно генерував нові ідеї. Незадовго до мого включення в його групу його дипломниця Валентина Язєва освоїла під його керівництвом метод польової електронної мікроскопії. Потім вона була переведена до іншої лабораторії, отже Володимир Михайлович доручив мені продовжити цю тематику. Пізніше до його групи, в якій вже були Ю.С.Ведула і лаборанти, приєдналися, в різний час, ще В.К.Мєдвєдєв, О.Г.Федорус, Є.В.Клименко, В.Б.Воронін. Групи Юрія Григоровича і Володимира Михайловича працювали дуже дружньо і, в буквальному сенсі слова, пліч-о-пліч: експериментальні установки і прилади розміщувалися поруч у великій тісноті (чесно кажучи, навіть з порушенням техніки безпеки). Однак працювалося весело і безконфліктно, і взаємодопомога була на абсолютно зразковому рівні. На жаль, В.М.Гаврилюк передчасно помер в 1966 р. у віці 42 років. Після цього керівництво його групою було доручено мені.

Саме в ці роки розпочалася наша плідна і тривала співпраця з КБ Головного конструктора космічної техніки Сергія Павловича Корольова. КБ було зацікавлене в розробленні достатньо потужних і надійних джерел енергії для тривалих космічних польотів (вже в ті роки мріяли про польоти на Марс). З цією метою планувалося скомпонувати невеликий ядерний реактор (джерело тепла) з термоемісійним перетворювачем теплової енергії в електричну (ТЕП). Цей напрям у КБ С.П.Корольова очолював його заступник Михайло Васильович Мельников. Він був куратором наших госпдоговорів, завданням яких було всебічне дослідження адсорбційних і десорбційних процесів у ТЕПах і підбір таких електродних матеріалів, які забезпечать максимальний коефіцієнт корисної дії та надійне і тривале функціонування перетворювачів. Група Юрія Григоровича вивчала вплив кисню та інших залишкових газів, які можуть створювати потенційну загрозу корозійного руйнування електродів. Група, якою після смерті В.М.Гаврилюка став керувати я, мала завдання вивчати адсорбцію цезію на різних гранях кристалів тугоплавких металів (переважно вольфраму) з тим, щоб максимізувати к.к.д. ТЕПів за рахунок оптимізації робіт виходу катоду і аноду. Обидві наші групи плідно співпрацювали. Дослідження були дуже цікавими не лише з прикладної, але й фундаментальної точки зору. Ми вивчали вплив атомної структури і хімічної природи підкладки на залежність теплоти адсорбції і роботи виходу від ступеня покриття поверхні адсорбатом, на взаємодію адатомів між собою і на атомну структуру самих плівок, на фазові переходи в них і хімічні реакції, що можуть спричиняти корозію підкладки при десорбції плівки кисню.

Разом з Юрієм Григоровичем ми багато десятків разів, інколи двічі на місяць, їздили у відрядження в підмосковне містечко Підлипки (нині це місто Корольов), щоб обговорювати одержані поточні результати з нашими замовниками чи подавати їм звіти. Договори з ними забезпечували значну фінансову підтримку нашим дослідженням. Наш науковий потенціал досить швидко зростав і набував визнання як у Радянському Союзі, так і за кордоном.

У 1970 році Юрій Григорович успішно захистив докторську дисертацію і став засновником відділу адсорбційних явищ в Інституті фізики. У його склад увійшли обидві наші групи, що були переведені з відділу фізичної електроніки. Згодом очолювана мною група, залишаючись у складі ВАЯ, отримала статус так званої неструктурної лабораторії електронних властивостей поверхонь. Це надавало їй право певної автономії у виборі тематики досліджень, хоча жодним чином не впливало на інтенсивність і плідність нашої співпраці з Юрієм Григоровичем.

У 1981 році Петро Григорович Борзяк, якому тоді виповнювалося 78 років, відчув погіршення стану свого здоров’я і почав настійливо умовляти мене повернутися до колективу відділу фізичної електроніки (ВФЕ), щоб очолити його. Через деякий час я погодився на це, однак попросив, щоб разом зі мною до ВФЕ була повернута і вся наша неструктурна лабораторія. Я розумів делікатність цього прохання і, попередньо діставши згоду своїх колег, звернувся до Ю.Г. з запитанням, чи не буде він проти цього заперечувати. Юрій Григорович великодушно погодився на такий крок. З того часу ми з ним вперше опинилися в різних відділах, але це жодним чином не вплинуло на наші дружні стосунки. Наче й нічого не відбулося, ми продовжували плідно співпрацювати з колективом ВАЯ, спільно виконуючи проекти по термоемісійних перетворювачах аж до часу набуття Україною незалежності, коли проекти припинилися. У 1988 році ми разом з Юрієм Григоровичем, В.К.Меведєвим і О.Г.Федорусом одержали Державну премію СРСР за дослідження адсорбційних і десорбційних процесів. До авторського колективу, удостоєного цієї премії, увійшли також, поряд з нами, наші російські колеги з Ленінграда і Москви.

Уже в роки незалежності, коли через кризові явища, а іноді й через нерозуміння урядовими структурами важливої ролі науки, нашій Академії доводиться переживати великі фінансові труднощі, відділи фізичної електроніки і адсорбційних явищ спільно беруть активну участь у виконанні різних програм як державного, так і академічного рівня. Особливо це стосуєтья програм у галузі нанофізики і нанотехнологій. Очолюючи відділ адсорбційних явищ, Юрій Григорович до кінця своїх днів стійко і самовіддано служив науці і своєму народу. Він підготував і залучив до тематики відділу талановитих молодих учнів, що продовжують його важливу справу.

Закінчуючи свої спогади, не можу не сказати ще й про привабливі людські риси Юрія Григоровича. Він був різнобічно обдарованою особистістю. Мав чудовий голос, навіть одержував запрошення вступити до консерваторії. Дует Юрій Птушинський (баритон) – Галактіон П’янков (також співробітник ІФ, − тенор) завжди був окрасою колективу художньої самодіяльності (був такий у нашому інституті). Ю.Г. прекрасно грав у настольний теніс, був завзятим рибалкою і мисливцем, чудово водив автомобіль. Був людиною свого часу, не ухилявся від виконання відповідальних службових і громадських обов’язків. Протягом 18 років працював заступником директора нашого інституту з наукової роботи. У 1978 р. Юрій Григорович був обраний членом-коресподентом АН УРСР, у 1998 р. йому було присвоєно звання заслуженого діяча науки і техніки України, у 2008 р. він одержав Державну премію України в галузі науки і техніки. В радянські роки був обраний депутатом Московської районної ради депутатів трудящих м. Києва, представляв у ній інтереси селища Жовтневого. Потім його обрали членом Комітету народного контролю УРСР – органу, що мав надзвичайно великі повноваження в республіці. За активну і плідну наукову і громадську діяльність Юрій Григорович у день свого 60-річчя був нагороджений високим радянським орденом – Трудового Червоного Прапора.

Своїм вагомим внеском у науку про всюдисущі поверхневі явища, своїми добрими вчинками при виконанні службових і громадських обов’язків і безліччю добрих справ, які він зробив при особистому спілкуванні з різними людьми, Юрій Григорович Птушинський заслужив нашу глибоку пошану і вдячну пам’ять про нього.

ЖИТТЯ ПІД ЗНАКОМ ЯКОСТІ

Мені пощастило долучитися до досліджень з фізики поверхні у ті часи, коли цей напрям стрімко розвивався, що стимулювало висунення непересічних особистостей, спроможних генерувати еврістичні ідеї і реалізовувати дослідницькі програми найвищого ґатунку, які б могли котуватися на світовому рівні. Одним з таких провідників розвитку фізики поверхні в Україні був Юрій Григорович Птушинський. Навколо нього об’єдналася група як досвідчених (Б.О. Чуйков), так і молодих (О.А. Панченко, В.А. Іщук, В.С. Агейкин, Н.П. Васько, В.Д. Осовський та ін.) вчених, яка склала ядро відділу адсорбційних явищ, очоленого Юрієм Григоровичем у 1965 році. Успіхи цього колективу визнані на державному рівні присудженням Держпремій в галузі науки і техніки 1988 та 2008 р.р.

Щоб отримати таке високе визнання, робота мала відповідати найвищим світовим стандартам. Всі, хто знайомі зі станом досліджень на поверхні у 60-х р.р., пам’ятають, що у багатьох лабораторіях недостатня визначеність об’єктів експерименту була каменем спотикання при інтерпретаціях результатів. Зокрема вакуум у приладах рідко перевищував 10-10 атм., через що на поверхні зразків могли утворюватися значні шари домішок за час проведення вимірювань (кілька хвилин). На наукових конференціях і семінарах точилися нескінченні дискусії щодо впливу неконтрольованих домішок на результати експерименту. Команда Юрія Григоровича дотепно впоралася з цією проблемою, запропонувавши у практику експерименту так звану «чорну камеру», в якій не тільки підтримувався надвисокий вакуум (тиск нижчий за 10-13 атм.), але й видалялися, як у безодні, всі зайві продукти реакції речовин з досліджуваною поверхнею. Прозорість отриманих результатів знімала будь-які сумніви у вірогідності висновків. Публікація цих результатів у авторитетних міжнародних журналах, таких як Surface Science, Journal of Vacuum Science and Technology, відомих своєю прискіпливістю до якості представленої наукової продукції, стала нормою, на яку почали рівнятися і інші дослідники. Це лише один епізод на тернистому шляху наукового поступу, який справив на мене незгладиме враження і став дороговказом, з яким треба звіряти свої наміри.

Ми, товариші Юрія Григоровича по професії, глибоко вдячні йому за приклади високої вимогливості до якості витворів своєї праці, які не тільки надихають на гідні вчинки, а й надають задоволення від усвідомлення правильності нашого способу життя під знаком якості.

Юрий Григорьевич принадлежит к плеяде крупных ученых в области физической электроники, воспитанных в школе Наума Давыдовича Моргулиса в послевоенные пятидесятые годы 20 столетия. Его научная деятельность началась с одной из задач, которые занимали одно из центральных мест в электронике этих лет – исследование причин, обусловливающих высокую эффективность термоэмиссии оксидно-бариевых катодов, и поиск путей ее дальнейшего повышения. Нужно отметить, что эти исследования проводились в отделе по постановлению правительства (тогдашнего СССР), и они велись довольно широким фронтом. Юрий Григорьевич в своей диссертации пошел необычным для «электронщиков» путем – он применил радиоактивные изотопы для изучения диффузии Ва и процессов, обусловливающих старения катодов. Блестящая защита им диссертации, кажется, в 1956 году оставила у меня сильное впечатление и была основанием того уважения, которое я всегда испытывал к Юрию Григорьевичу.

С именем Юрия Григорьевича, также как и с именем Владимира Михайловича Гаврилюка, связано развитие техники высокого и сверхвысокого вакуума в Институте физики. В Советском Союзе отдел физической электроники Института занимал передовые места в этой области. Дальнейшие работы Юрия Григорьевича были связаны с исследованиями процессов адсорбции атомов некоторых металлов и, позднее, газов на поверхности тугоплавких металлов. Во многом благодаря ему в отделе постоянно следили за развитием новых тонких методик исследований, они быстро и постоянно развивались. В частности, под его руководством Борисом Чуйковым в Институте была создана уникальная на то время установка для исследования адсорбции газов в сверхвысоком вакууме при гелиевых температурах и выполнены прекрасные исследования адсорбции кислорода.

После ухода Н.Д. Моргулиса из Института Ю.Г. Птушинский фактически возглавил все «адсорбционные» исследования, проводившиеся в отделе физической электроники. В 1970 г. для развития этого направления работ на базе отдела физической электроники был создан отдел адсорбционных явлений, который и возглавил Юрий Григорьевич, защитивший в это же время докторскую диссертацию.

Деятельность Юрия Григорьевича в Институте не ограничивалась научной работой и руководством отдела. Он долгое время был первым заместителем директора, членом партийного бюро института. Старожилы Института наверняка помнят прекрасный дуэт тенора Пьянкова и баритона Птушинского вдохновенно исполнявшего «Не искушай меня без нужды» и другие романсы на праздничных вечерах в Институте. Но мне особенно запомнился один праздничный вечер, вероятно, состоявшийся в 1961 или 62 году. Юра спел песню Ива Монтана о солдате, которому повезло, и он вернулся целым домой. Хотя Юра не участвовал в войне, но пел он так проникновенно, что весь зал, поддавшись порыву, встал. В зале тогда еще было много участников Великой Отечественной войны, на глазах своего соседа я заметил слезы. Кстати, институтская художественная самодеятельность вообще была одной из лучших в Академии, и Юрий Григорьевич внес немалый вклад в этот успех.

Отличался Юрий Григорьевич и на спортивном поприще. Он был первой ракеткой Института по настольному теннису, а в некоторых соревнованиях выступал первой ракеткой и за Академию.

Юрий Григорьевич был глубоко порядочным человеком. Во всех случаях, когда мне в качестве заведующего отделом приходилось иметь с ним дело как заместителем директора, его решения (иногда удовлетворительные для меня, иногда наоборот) исходили, по-моему, из общих интересов института в целом и не вызывали протеста, хотя иногда, чего греха таить, и вызывали обиду.

Юрий Григорьевич и Леня Пасечник были единственными людьми, которые открыто на собрании выступили в защиту сотрудников Института, соавторов письма в Правительство СССР по поводу репрессии в Украине в 1968 г. , хотя в кулуарах, насколько мне известно, очень многие выражали им сочувствие.

Для меня Юрий Григорьевич был старшим товарищем, я всегда останусь среди тех, кто хочет сохранить и передать следующим поколениям сотрудников Института добрую память о нем.

Ю.Г.Птушинському

Катод оксидний – джерело надзнакове.
Спроможне що і як адсорбувати -
Навчилися поверхню зондувати,
Досліджувати міченими атомами.

У ”чорній камері”, де надвисокий вакуум,
Пучком молекулярним керувати,
Динаміку процесів врахувати,
В ефектах квантових порозумітись фахово.

Заплавами у вранішнім тумані
Заслухуватись у землі зітхання,
Ловити вітру смак, як благодать.

Калейдоскопом пропливали зорі,
Як біля Прип’яті у вечоровім хорі
Збирались хлопці коней розпрягать…

2007